Сайт працює в тестовому режимі

Село Гореничі

Багато легенд і переказів існує щодо походження назви села Гореничі. Дослідник населених пунктів Київщини Лаврентій Похилевич вважав, що назва села завдячує гористій місцевості. За однією з легенд Гореничі отримали своє ім’я від дочки Київського князя Володимира Гореніки. Для цієї дівчини князь нібито збудував терем на тому місці, де розташоване село.

За археологічними дослідженнями було встановлено, що територія Горенич була заселена уже в ХІ-ХІІІ столітті.

Якщо дивитись на село з висоти, то можна побачити, що воно знаходиться ніби в долонях, які ніжно його обіймають. За свою  довгу історію, подібно до багатьох навколишніх сіл, наше село пережило  набіги кочівників і варварів, які хотіли заволодіти його багатими землями, а місцеве населення заставити платити данину. Велика на той час суднохідна річка Ірпінь була не тільки окрасою села, але й годувальницею місцевого люду. Великий Шовковий шлях, який проходив неподалік села, давав змогу місцевим жителям вести торгівлю.

Географічне розташування села є таким, що воно було одним із оборонних рубежів столиці давньоруської держави. Століття минали, але майже всі покоління жителів тутешньої території упродовж всієї історії місцевості були вимушені боронити рідну землю.

За історичними даними, в 1748 році в селі збудовано дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці,  неподалік від місця, де була стара.

Більше, як через 100 років, а саме 1866 року, у селі коштом самих парафіян було споруджено нову дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, до якої були приписані також села Гнатівка та Петрушки.

У XVIII столітті село відносилось до так званого Ясногородського ключа.

Потім належало зятю князя Шуйського, Яну Залеському. У Залеського в 1841 році село викупив придворний радник Яків Соколовський. Після його смерті село успадкувала його родина. Останній власник села, поміщик Гвоздик, перед самою революцією розпродав землі місцевим селянам. Населення в основному займалось сільським господарством. На території села в ХІХ столітті існували три заводи: винокурний, пивоварний та цегляний. Сировина для  підприємств була місцева.

Неоднозначно село пережило і революційні події в Україні.

В 1920 році за ініціативою бідняка-селянина Василя Федоровича Гордієнка в Гореничах створили комітет незаможних селян. Перший голова комнезаму – Іван Максимович Гладченко. Згодом селяни в 1929 році об’єдналися в сільськогосподарську артіль імені 9 Січня, яку очолив Платон Григорович Стеценко. У колгоспі з’явився перший колективний сад, перша ферма великої рогатої худоби, дві конюшні, перший трактор, за кермо якого сів Степан Максимович Нога.

Під час колективізації і штучного голодомору в селі загинуло 62 особи. Часто в село заходили голодні та опухлі люди з навколишніх сіл, яким місцеві жителі у міру можливостей, допомагали.

Друга світова війна не оминула село. 597 односельчан пішли на фронт. 130 із них загинули. За мужність, виявлену на фронтах, 506 жителів села нагороджено орденами і медалями СРСР. Пам’ять про загиблих односельчан увіковічена на меморіалі в центрі села.

У післявоєнний період село відбудовувалось швидкими темпами. Місцеві жителі працювали на полях та фермі місцевого колгоспу. В селі було збудовано консервний завод. Колгосп було реорганізовано в радгосп імені Тараса Шевченка.

Багато сил поклали на становлення радгоспу, як передового господарства не тільки району, але й Київської  області керівники господарства спочатку директор Ратушнюк Павло Романович, потім Сологуб Василь Антонович і згодом Винник Микола Петрович.

А в 1994 році рішенням зборів працівників радгоспу було створено КСП, а потім  ПСП «Шевченківське». Через декілька років у Гореничах створили ще декілька сільськогосподарських підприємств – ПСП «Жито» та ПП «Ревчук».

У центрі села було споруджено  школу,  яку здали в експлуатацію  1963 року. За понад п’ять десятків років педагогічний колектив чимало зробив для того, щоб відкрити юним гореничанам велику дорогу в світ знань.

У селі запрацював дитячий садок. У 1986 році малеча села Гореничі переїхала в нове приміщення, побудоване на кошти радгоспу імені Тараса Шевченка. Понад 200 найменших мешканців сіл Горенич, Гнатівки, Луки та Стоянки відвідують дитячий садок «Сонечко».

Будинок культури, зведений у 1964 році – гордість села. Любов до пісні, музики, українського поетичного слова наші предки пронесли через усі випробування, які випали на їхню долю. Починаючи з 20-х років ХХ століття в селі діяли хоровий колектив та духовий оркестр. Сучасний Будинок культури – центр культурного життя села, при ньому діють хор, хореографічний колектив, студія образотворчого мистецтва та духовий оркестр.

У селі плідно працює філіал Шпитьківської дитячої школи мистецтв, де викладають прекрасні педагоги, що разом з мистецькою майстерністю передають юним талантам любов до української культури.

Сільська бібліотека, що налічує понад 15 тисяч екземплярів книг та журналів, – це справжня скарбниця знань.

У 1995 році створено комунальне господарство, яке обслуговує населення всіх населених пунктів, що входять до складу Гореницької сільської ради. Нещодавно в Гореничах було проведено реконструкцію очисних споруд з метою якісного покращення екологічної ситуації в селі.

У приміщенні сільської ради працює поштове відділення та АТ «Ощадбанк», які якісно обслуговують жителів територіальної громади.

В 1978 році в селі побудували медичну амбулаторію, яка обслуговує мешканців Гореницької громади.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці – окраса і гордість села. Її настоятель, отець Анатолій, створив справжній духовний осередок, перлиною якого є старовинна ікона «Печерська ікона Божої Матері».

 

[contact-form-7 id="179" title="Обратный звонок"]